З усіх органів чуття хребетних найзагадковішим є нюх. Нині існують електронні аналоги очей — відеокамери з роздільною здатністю в тисячі мегапікселів; аналоги вух — акустичні системи, здатні почути шум підводного човна під трикілометровим шаром води. Зі смаком трохи складніше, але й тут лакмусовий папірець відрізнить кислоту від лугу.
А з запахами повна нескладуха: немає жодного електронного приладу, який фіксував би й проводив спектральний аналіз того чи іншого запаху, та ще й по одній молекулі пахучої речовини. А от атлантичному вугрю це раз плюнути — такої найвищої роздільної здатності немає, мабуть, ніде у світі.
Схоже, що риби — найчутливіші до запахів істоти на планеті: доведено ж, що плітка розрізняє запахи вдесятеро краще за натреновану собаку-шукача.
Чому не нюх головний. І це при тому, що основним органом чуття в риб є бічна лінія. Воно й зрозуміло: не завжди запах може попередити про небезпеку, а бічна лінія з тридцяти метрів підкаже про наближення великого, а отже, небезпечного об'єкта.
Запах щупачка з мізинець і мамаші за кіло в принципі однаковий, але щука з палець білій не страшна, а від півметрової зубатої треба триматись подалі. Тому чіткого «утікального» рефлексу на запах хижої риби в білої немає. Зате є рефлекс пошуку їжі за допомогою розвиненого нюху.
Окуні, наприклад, добре прикормлювались висушеним товченим рачком-бокоплавом. Доводилось також бути свідком упіймання щуки на поплавцеву вудку, наживлену товстим дощовим черв'яком, який не подавав ознак життя. А як ловлять судака на нерухому солону кільку з банки, знають, сподіваюсь, багато хто.
Що з цього випливає. Щоб риба була в захваті від приманки, непогано б, крім подачі й анімації, здобрити її чимось таким, від чого об'єкт ловлі просто не міг би відмовитись.
Оскільки рецептори запаху в усіх хребетних влаштовані однаково, то, нюхаючи ту чи іншу прикормку чи атрактант, можна з великою ймовірністю припустити, чи зацікавить він рибу. Судити про харчову цінність і, опосередковано, про смак риба починає ще не скуштувавши, а лише вловивши запах. Вислів «слинки течуть» усі знають із дитинства.
З хижаком простіше. Якщо він голодний, запах змусить проковтнути приманку; якщо ситий і пасивний — то хоч спробувати. Нюх у хижака не такий витончений, як у білої риби, і іноді запахи, які людині здаються огидними, пробуджують у ньому звірячий апетит. Нічого нового тут немає: адже для вовка ніхто не вимочує шашлик від неприємного, на думку багатьох людей, запаху баранини.
Дві функції аромату. При ловлі білої ароматизована прикормка приваблює рибу до місця — адже запахи у воді розносяться швидше, ніж у повітрі, — і збуджує апетит.
Відколи в шоколаді й какао відкрили гормон задоволення ендорфін, дедалі частіше в прикормки додають шоколадний ароматизатор. Неясно, які гормони прижились у ваніліні, але настрій його запах підвищує, а плітка й верховодка, навіть дуже мляво покльовуючи, прикормку з ваніліном з'їдають дочиста.
Тому при ловлі білої риби необхідно постійно підкидати свіжопахучу прикормку: та, що полежала на дні й утратила первісний запах, рибою не сприймається й апетиту не розпалює.
Насправді в рибальському мистецтві володіння запахами розвинене недостатньо. Воно, може, і на краще — є де повправлятись у сміливому експерименті.