Насправді якимись особливими розумовими здібностями ця сіра непоказна рибка родини коропових зовсім не вирізняється. Так пічкура назвав у своїй казці півтора століття тому письменник Салтиков-Щедрін. Що він там про нього вигадував, скоріш за все, не все правда — казка вона і є казка.
Єдине, у чому з класиком не посперечаєшся, — це в тому, що найздобичливіший спосіб ловлі пічкура — поплавцеве вудіння в проводку на течії. За часів сивої давнини саме так добували цю рибку рибалки-промисловики, і вказано навіть, що найкращою наживкою була муха.
Куди він подівся. Усе, однак, тече й міняється. Пічкурі нині не в моді, ловити їх тоннами ніхто не збирається, хоча досі смажений пічкур вважається у Франції делікатесом. Та й не наловити нині пічкура у великій кількості.
Колись пічкурі в безлічі жили в усіх, особливо малих річках. За останні півстоліття через невгамовну хімізацію сільського господарства малі річки перетворились на стічні канави, пічкур у них зник — а міг би, як і рак, слугувати індикатором чистоти води. На щастя, останнім часом дедалі частіше з'являються повідомлення, що то там, то там виуджували пічкуриків. Отже, не все втрачено.
Навіщо він потрібен. Рибка ця дрібна, грамів 20–30 вагою, хоча, як уже казалось, за кордоном і в нашій сільській місцевості «коблик», як лагідно його там називають, має великий кулінарний попит.
І не тільки в селян, а ще й у всієї без винятку хижої риби. Там, де немає бичка, пічкур становить основу раціону окуня й судака влітку, а жереха взимку. Це не просто слова: мені доводилось вудити на пічкура як на живця на одному зі ставків, де ні пічкура, ні бичка не було — пічкур був лише в річечці, що витікала зі ставка. Наловивши там великих пічкурів, заряджав ними донку. На пічкура ловились окуні до 400 г вагою, тоді як на вертушку не траплялись риби більші за 200 г.
Снасть. Поплавцева оснастка вантажопідйомністю не більш як один грам на триметровому вудилищі. Пара дробин на огрузку, на повідці діаметром 0,1 мм гачок №3 за метричною класифікацією.
Пічкура краще вудити на течії в проводку, де зграйка цих рибок вишиковується клином проти течії й чекає, чи не принесе вона якоїсь поживи. Найкращі місця — річечки, що витікають зі ставків у сільській місцевості. Прикормка будь-яка, головне не скупитись на чималу частку ґрунту: пічкурі обожнюють шлейф каламуті. Насадка навесні — пара мотилів, улітку шматочок черв'яка, а ще краще дрібний білий опариш.
Був випадок, коли в листопадову стужу, у сильний вітер, пічкур клював як скажений на прибійному березі ставка. Вітер гнав на берег хвилю за хвилею, вони підняли таку каламуть, що здавалось, ніби це не вода, а рідка багнюка. Чудово: прикормки не треба, на вітровій течії до берега йде помітний білий опариш — і рибка за рибкою опиняються в садку.
Головне — робочий спуск. Він має бути таким, щоб гачок із наживкою волочився по дну. Не над дном, не якорився на ньому, а саме біг піщаним ложем річки з перестрибуваннями через камінці.
До цього я прийшов, експериментуючи в річці з прозорою водою, де пічкурі юрмились просто під ногами. Добре було видно, як вони реагують на той чи інший тип подачі. Так от, волочіння по дну і пропливання над ним давали співвідношення поклівок п'ять до одного.
Якщо у ставку, куди ви приїхали на карася чи коропа, ще не настав час клювання цих риб, вільний час можна зайняти динамічною ловлею пічкурів, від премудрості яких не лишилось і сліду.